Анотація: В 1930-ті роки Роджер Мані-Кьорл прослухав пропагандистські промови Гітлера і Ґьобельса і написав кілька статей про пропаганду та війну. Тут я підсумовую його тексти і показую, що його аналіз все ще є актуальним сьогодні і майже передбачає поточну ситуацію війни Росії проти України.
Від редактора: Даний текст є розширеною версію доповіді Хайнца Вайса, допрацьованою для українського видання книги «Травма, провина та репарація», що готується до публікації в «Видавництві Ростислава Бурлаки».
У той час, коли нова ворожнеча і війна загрожують ліберально-демократичним європейським суспільствам, є сенс згадати аналіз, який Роджер Мані-Кьорл зробив у передчутті Другої світової війни. Це дивовижно, але його міркування щодо динаміки «оточення», пропаганди і війни, схоже, мають універсальне значення і гостро актуальні у зв’язку з війною Росії проти України. Вже зараз є дуже помітним руйнівний травматичний вплив цієї війни на індивідів, родини і групи, і важко уявити, як можуть виникнути репаративні процеси без звернення до повторення і помсти знову. Наступні роздуми були представлені на 53-му Конгресі Міжнародної психоаналітичної асоціації в Картахені (Колумбія) в липні 2023 року.
Роджер Мані-Кьорл. Деякі біографічні відомості
Видатний філософ і психоаналітик Роджер Мані-Кьорл (1898-1980) походив з аристократичної родини і мав широкі інтереси, що охоплювали природничі науки, історію і філософію. Рано втративши батька, він закінчив Ітонський коледж і вступив у Королівський льотний корпус в юному віці 18 років. У Першій світовій війні його літак був збитий винищувачем німецької ескадрильї Ріхтгофена[1] (можливо, за штурвалом був Герман Ґьорінґ). Він повернувся до Англії, де вступив у Триніті-коледж Кембриджського університету і проходив аналіз у Ернеста Джонса, який рекомендував його Зіґмунду Фройду. Імовірно, під час свого перебування у Відні (1921-1925) він вивчив німецьку, коли проходив аналіз у Фройда, водночас працюючи над своєю першою філософською дисертацією «Розробка теорії реальності» (Money-Kyrle 1925) у професора Моріца Шліка, засновника Віденської школи логічного позитивизму, — як він пізніше зазначав, це був «психоаналіз, замаскований під філософію». Повернувшись до Англії, він захистив другу філософську дисертацію, «Природа жертвоприношення» (Money-Kyrle 1928) у професора Джона Флюґеля в Університетському коледжі Лондона і став асоційованим членом Британського психоаналітичного товариства. З 1939 року він працював у Лондоні в Міністерстві авіації, проходячи третій аналіз у Мелані Кляйн. Таким чином, подібно Джоан Рів’єр, він був серед тих небагатьох, хто проходив аналіз у Джонса, Фройда і Кляйн. Одразу після завершення Другої світової війни він вирушив до Німеччини за дорученням Контрольної комісії союзників, щоби з’ясувати, які люди можуть бути придатними взяти на себе відповідальність за реконструкцію здоровішого, демократичного суспільства в Німеччині.
Тут я зосереджуся в першу чергу на першій фазі розвитку теорії Роджера Мані-Кьорла, яка припала на період між двома руйнівними світовими війнами, що відзначався фашистською трансформацією частини європейського суспільства. Спершу я опишу його аналіз психологічних причин війни, а потім розгляну «музику» пропаганди і «болеро», яке виникає між пропагандистом і його аудиторією. І на завершення звернуся до розрізнення ним гуманістичних, авторитарних і фашистських особистостей.
Про психологічні причини війни
Свої роздуми щодо витоків війни Мані-Кьорл представив у 1934 році у серії передач ВВС, де виступали також такі видатні особистості, як Остін Чемберлен, Вінстон Черчилль і Олдос Гакслі. На його думку, ми поводимо себе «як люди, що походжають із динамітом у кишенях, самі того не знаючи» (Money-Kyrle 1934, р. 132). Якщо ця латентна деструктивність збирається, відщеплюється, проєктується і реорганізується груповими процесами, розвивається характерне відчуття загрози, помітне у тих лідерів і суспільств, яких тягне до того, щоби почати війну. Мані-Кьорл використовує термін «національна параноя» для того, щоби показати, як проєкція ворожості породжує страх переслідування сусідом. Він описує сценарій, в якому пізніші супротивники у війні часто поводять себе як параноїки, чиї запобіжні заходи підтверджують страхи одне одного. Прикладом того слугує клаустрофобний страх оточення. Втім, однієї параної недостатньо для того, щоби почати війну. Додати слід специфічний захист від паранояльного страху.
У лекції, прочитаній в Оксфордському університеті в 1936 році, Мані-Кьорл ілюструє цей специфічний захист на прикладі одного маленького хлопчика. У цього хлопчика розвився панічний страх перед уявним левом, який, як він підозрював, живе у пні. Спочатку він не насмілювався підійти до небезпечного об’єкту, що містив його власну загрозливу агресивність. Але потім він сам став левом і наближався до ворожої тварини з гучним ревом.
Саме це всемогутнє відчуття піднесення характеризує маніакальний захист. Воно відображено ейфорією лихоманки війни, яка інфікує суспільство і передує початку війни.
Втім, за нормальних умов відкритий спалах насильства гальмували би соціальні норми і індивідуальне сумління. Щоби почати війну, і те, і інше слід трансформувати і спотворити. Мані-Кьорл докладно описує регресію, яка відбувається в групах, і подальшу перверсію супер-еґо. І він додає в короткому постскриптумі до своєї статті 1936 року, що це містить у собі «злам реститутивних функцій», які в мирні періоди зазвичай не дають війні розпочатися. Цікаво, що він уже приписав «реституцію» нормальному функціонуванню супер-еґо в статті 1933 року про голоси Жанни д’Арк — цей процес Мелані Кляйн пізніше стала описувати як «репарацію» (Klein 1937; 1958).
Підсумуємо. Таким чином, за Мані-Кьорлом, джерело війни полягає в маніакальному захисті від параноїдних тривог, породжених проєкцією деструктивних імпульсів у наших сусідів. Щоби забезпечити відкритий спалах насильства, має відбуватися регресія у великих групах, що призводить до перверсії нормального функціонування супер-еґо і зламу репаративних механізмів, які в нормальних умовах гарантували би збереження миру.
У лекції Оксфордському антропологічному товариству Мані-Кьорл зупиняється на цьому більш докладно. Хоча його припущення, що людській війні нема аналогів серед високорозвинутих тварин, можна піддати сумніву в світлі нещодавніх етологічних відкриттів стосовно племінних війн у приматів (Goodall 1986; Watts 2012), його відкриття стосовно регресії думки і повернення до примітивних, конкретних частково-об’єктних стосунків є, тим не менш, фундаментально важливим. Він вважає, що людський розвиток відрізняють диференціація внутрішнього об’єктного світу, утворення супер-еґо і перехід від конкретного, анімістичного мислення до використання символів. На відміну від тварин, доводить Мані-Кьорл, людьми керують добрі і злі духи — тобто внутрішні об’єкти, породжені процесами розщеплення, проєкції і інтроєкції — які в примітивних спільнотах часто є зміщеними у камені, дерева або природні явища і вигнаними шляхом магічних ритуалів. Часткові об’єкти є прирівняними воєнним трофеям, таким як зуби, голови або об’єкти здобичі. Жертвоприношення мають запобігти помсті або умиротворити богів. У більш розвинутих суспільствах діють територіальні, економічні або владні мотиви. Коли цивілізація прогресує, на передній план виходять моральні міркування і виправдання. Люди відрізняються від тварин у першу чергу тим, що у них вибудовується сумління, розвивається ідеальний образ батьків, в якому стають дієвими певні інтерналізовані норми і заборони.
Однак саме цей розвиток супер-еґо є вразливим до спотворень. Вони формують не тільки наше уявлення про себе, але також наші соціальні вірування, наші забобони і наш погляд на «чужинця». Мані-Кьорл може посилатися тут на свої ранні дослідження морального розвитку і культу жертвоприношення (Money-Kyrle 1930; 1932b). На його думку, війна це щось значно більше, ніж спотворена форма бійки між тваринами. Це «кінцевий продукт психотичного процесу».
Психологія пропаганди
Як відбуваються ці трансформації або, як їх називає Мані-Кьорл (Money-Kyrle 1948, p. 206), «переоцінки» («transvaluations»)? Саме в цьому контексті він досліджує функцію пропаганди.
Восени 1932 року, незадовго до того, як Гітлер захопив владу, Мані-Кьорл мав змогу відвідати пропагандистський захід, де головними ораторами були Гітлер і Ґьобельс, — цю можливість йому організував друг-дипломат у британському посольстві в Берліні, Артур Єнкен.[2] Аналіз промов цих двох представників нацизму став стартовою точкою його розгляду психології пропаганди. Через початок війни він опублікував свої спостереження лише за кілька років, в 1941 році, аналізуючи те, що Френсіс Ґрієр (Grier 2023) назвав би «музичністю» пропаганди, тобто підводну течію примітивних емоційних повідомлень, які передаються шляхом проєктивної ідентифікації між лідером та групою.
У статті 1941 року він описує послідовність цих двох промов Ґьобельса і Гітлера як «болеро», яке своєю простою, зростаючою, повторюваною ритмічністю занурює натовп в екстаз. Він порівнює натовп із «плейстоценовим чудовиськом», яке переважно відкинуло свою здатність до мислення і незалежного судження і тепер керується лише кількома несамовитими пристрастями.
Спочатку «чудовиську» пропонують потонути у жалості до себе через жалюгідне становище, в якому опинилася Німеччина. Потім називаються зовнішні і внутрішні вороги (євреї, соціал-демократи та інші), кого слід звинувачувати у цьому стані справ. Отже, тепер викликана ненависть до цих «ворогів» і описується підйом націонал-соціалістичної партії. «Чудовисько» усвідомлює свою велич і отруєно вірою у свою всемогутність. Далі слідує заклик Гітлера до всіх німців — єднатися. «Чудовисько» стає сентиментальним майже мазохистично. І після короткого смертельного мовчання звучить патетичний заклик: Німеччина має жити, навіть якщо багатьом доведеться померти за це. І по єдиному слову від «фюрера» вони були готові вчинити це найвище жертвоприношення.
Опис цієї послідовності по суті містить теорію пропаганди Мані-Кьорла.
— На першій стадії діє параноїдний захист від депресивних почуттів — зовнішніх ворогів звинувачують у внутрішньому нещасті.
— У другій фазі збурюється ненависть до цих ворогів і маніакальне збудження перетворює безпомічність у всемогутність.
— І нарешті, щоби виправдати смертоносну ненависть, слід усунути і перекрутити нормальні функції сумління: знищення ворогів стає ніби моральним обов’язком.
Саме цю узурпацію супер-еґо мегаломаніакальним еґо Мані-Кьорл досліджував пізніше в статті про мегаломанію (Money-Kyrle 1965). В статті 1945 року він вперше характеризує риси особистості, які роблять людину вразливою до пропаганди цього типу, як «межові психотичні». Це викривлення сприйняття внутрішньої і зовнішньої реальності, засноване на проєкції, розщепленні і маніакальній всемогутності, відрізняється від класичної «авторитарної особистості». Воно є більш токсичним, більш маніпулятивним і більш небезпечним.
У своїй статті Роджер Мані-Кьорл докладно описує різні фази психозу, індукованого пропагандою: депресивно-параноїдну фазу, маніакально-збуджену фазу і нарешті тугу за райським станом, в якому вся несправедливість і відмінність усунуті під керівництвом харизматичного лідера. Він вказує на загрозливий хід подій, що безпосередньо передує початку війни. Крім того, він підкреслює роль засобів масової інформації, через які розповсюджується пропаганда, і регресивні процеси, особливо ті, що відбуваються в групах.
Механізми, описані Мані-Кьорлом, пояснюють багато феноменів у постмодерному суспільстві, наприклад, теорії змови в контексті пандемії Ковід-19, правий популізм чи розповсюдження «альтернативних фактів». Але особливе значення вони мають у тій токсичній спіралі, яка зрештою призводить до початку війни.
Звісно, клаустрофобний страх «оточення» (див. Finkelstein, Weiss 2023) і мелодія пропаганди присутні в обох сторін на початках наростаючого конфлікту. Як пояснює Сюзен Фінкельстайн у статті про «Теогонію» Гесіода (Finkelstein 2023), це охоплює страхи поглинання, паразитичного існування всередині об’єкта, поховання заживо, а також фантазії перебування в капсулі, переслідування і анігіляції. Термін Дональда Мельтцера «географічна плутанина» (Meltzer 1993) можна застосувати до ситуації між Росією та Україною дуже конкретним чином. Втім, якщо ми порівняємо аналіз Мані-Кьорла пропагандистських промов Гітлера і Ґьобельса зі «Зверненням до росіян» Володимира Путіна 21 лютого 2022 року, то можемо побачити спільний патерн.
Спочатку Путін нарікає на жалюгідний стан Росії після краху Радянського Союзу. Потім він звинувачує в цьому стані справ внутрішніх і зовнішніх ворогів: націоналістичні сили, що домагалися відокремлення України від Росії, країни НАТО, які розширюються ще далі і загрожують Росії, Майдан як державний переворот, підтриманий іноземними країнами, захоплення влади «нео-нацистами», аж до уявних планів українського уряду погрожувати Росії ядерною зброєю і нібито геноциду російського населення Донбасу — щоби виправдати право захищати себе від такої загрози. І нарешті — заклик до всіх «патріотичних сил» в країні підтримати «прийняті рішення», в тому числі реверсія провини, твердження, що сам український режим тепер несе відповідальність за прийдешнє «кровопролиття».
Втім, промова Путіна, схоже, слугувала більше виправданню агресивної війни, яку вже було вирішено вести, ніж збуренню «лихоманки війни», яка мало відчувалася у російського населення. Замість того використовувати слово «війна» було заборонено, а опонентам загрожували ув’язненням. Тим не менш у кінцевому рахунку приголомшливий ефект пропаганди зробив великі верстви російського суспільства ще більш пасивними і згодними з тим, що відбувалося.
Вивчення гуманістичних, авторитарних і фашистських особистостей
Одразу після завершення Другої світової війни Роджер Мані-Кьорл в 1946 році на шість місяців вирушив у Німеччину, щоби з’ясувати, які люди можуть бути здатними будувати демократичну країну, за дорученням Контрольної комісії союзників, Відділу дослідження німецького персоналу. Радником Комісії був Генрі Дікс, військовий психіатр, який добре володів німецькою, російською і англійською мовами. Дікс працював у новоствореній лондонській Тавістокській клініці з 1928 року, обіймав посаду заступника головлікаря і став професором. Він був залучений до оцінки Рудольфа Гесса і рано зацікавився тими рисами особистості, які сприяють утворенню фашистських ставлень.
У статті «Деякі аспекти держави і характеру в Німеччині», опублікованій у 1951 році, Мані-Кьорл на основі багатьох інтерв’ю з німецькими кандидатами на працевлаштування заглиблюється в їхню біографічну передісторію і особистість. Спираючись на теоретичні ідеї Мелані Кляйн, він зосереджував свою увагу переважно на структурі супер-еґо і на тому, як людина дає собі раду з почуттями провини. Більшість людей, з якими він мав справу, не були активними чи фанатичними націонал-соціалістами. На основі інтерв’ю він спочатку виокремив, в ідеалі, авторитарну і гуманістичну особистість, і за його оцінкою перших було як мінімум у п’ять разів більше, ніж других.
Авторитарна особистість характеризується певною формою відданості начальникам або «Державі-Батьку», яку відзначає безумовна слухняність і компульсивна акуратність. Почуття обов’язку перед владою зазвичай переважало особисті моральні уявлення. Ці особистості відчували провину головним чином тоді, коли не підкорялися наказам або бунтували проти влади, навіть якщо її накази були жорстокими і злочинними.
На гуманістичні особистості, з іншого боку, суворе батьківське супер-еґо впливало значно менше. Їх не турбували в першу чергу безумовна слухняність і виконання обов’язку. Вони мали більше простору для почуттів любові й емпатії. Ці люди були обурені державою, якій мали служити. Вони почували провину не через брак покірності, але через співчуття до жертв. Вони були здатні розпізнавати хороші і погані сторони як у себе, так і у інших, тим самим наближаючись до того душевного стану, який Мелані Кляйн описала як «депресивну позицію» (Klein 1946).
Тут Мані-Кьорл поглиблює свій аналіз, досліджуючи природу підвалинних тривог, зокрема відмінність персекуторної тривоги від депресивної. Друга дозволяє скорботу і репарацію, тоді як перша породжує супер-еґо, яке карає і переслідує. Характер, описаний Мані-Кьорлом як «авторитарний», більше турбує влада і страх покарання, натомість супер-еґо людини з гуманістичною душею дозволяє відчувати сумніви, непевність, а також співчуття. Саме це більш зріле супер-еґо дозволяє людині пропрацьовувати провину, а репаративним процесам — стартувати, що Кляйн і Рів’єр кількома роками раніше (Klein and Rivière 1937) описали як центральний чинник ментального здоров’я. Тільки коли починаються репаративні процеси, можуть розвитися процеси символізації. Тільки тоді можна подолати конкретне мислення в термінах частково-об’єктних стосунків.
В своїй праці Мані-Кьорл також описує історичні умови, які зробили Німеччину в 1920-х і 1930-х роках, певно, навіть більше, ніж інші суспільства, сприйнятливою до виникнення фашистських структур. Він вважає, що авторитарна традиція, яка тягнулася від Фрідріха Великого через Гогенцоллернів і до Вільгельма Другого, зазнала краху з розв’язкою Першої світової війни і подальшою економічною кризою, і її насправді неможливо було трансформувати у демократичний розвиток за короткий період Ваймарської республіки. Радше невизначеність і безладдя того періоду посприяли виникненню фашистських патернів мислення, які в кінцевому рахунку згустилися у мегаломаніакальну утопію Гітлера. Саме цей перехід від авторитарної до фашистської структури з короткою інтерлюдією демократичного розвитку особливо цікавив Мані-Кьорла. Він вважав, що значно легше перейти від авторитарної до фашистської структури, ніж ініціювати сталий демократичний розвиток, — феномен, який можна було спостерігати в деяких країнах навіть після закінчення так званої «холодної війни». Можливо, як і Ваймарська республіка, короткий період пєрєстройкі з подальшим розпадом колишнього Радянського Союзу був надто коротким для того, щоби дозволити розвитися демократичному суспільству.
В цьому місці Мані-Кьорл розглядає важливу різницю, а саме різницю між авторитарною та фашистською особистістю. Бо друга не здавалася йому лише інтенсифікацією першої, він бачив тут якісні відмінності. Родинна передісторія першої часто містила авторитарних батьків, яким підпорядковувалися матері, натомість типовий фашист-націонал-соціаліст, як правило, походив із порушених або розірваних сімейних стосунків, де матері, у відсутності своїх чоловіків, часто мали власні суттєві психологічні проблеми. У важких економічних умовах після Першої світової війни ця нестабільність сприяла злочинності, а ця злочинність, в свою чергу, була до певної міри інституціоналізована нацистською партією, з тим трагічним наслідком, що схильні до авторитарності люди тепер також підпорядковували себе фашистським «лідерам» і корилися їхнім наказам.
Таким чином, Мані-Кьорл розрізняє в ідеалі гуманістичну, авторитарну і фашистську особистість, яку він відрізняє від авторитарної у своїй праці. Гуманістична особистість зазвичай характеризується походженням із ліберально-буржуазного батьківського дому. Батьки сприймаються як пара, від якої дитина залежить і з якої вона в той же час вилучена, оскільки є малою і незрілою. Едіпова ситуація авторитарного характеру, навпаки, характеризується могутнім батьком, якому підкорюється мати і якого бояться діти. Фашистська особистість, з іншого боку, характеризується розпалою родиною без жодної реальної парної структури або ж розділеною парою батьків, в чиї зносини дитини всемогутньо вторгається у фантазії без чіткої демаркації. Природа тривог, природа домінуючих форм захисту і результуюча структура супер-еґо є відповідно різними.
Якщо мені буде дозволено продовжити тут міркування Роджера Мані-Кьорла, можна сказати, що зріле супер-еґо гуманістичної особистості містить у собі батьків як рівних і взаємопов’язаних складників пари. Воно дозволяє витримувати невизначеність і уможливлює перехід від провини до репарації і співчуття. Над супер-еґо авторитарної особистості панує влада батька, який сіє страх і вимагає покірності. Едіпальний сценарій фашистської особистості, з іншого боку, є фрагментованим і викривленим. Тут переважають процеси проєкції та розщеплення. Батьки не є поєднаними, але містять відщеплені і спроєктовані частини самості. В цьому випадку супер-еґо або не існує, або воно трансформовано у перверзивну організацію супер-еґо.
У своїй пізнішій праці Мані-Кьорл (Money-Kyrle 1965) каже, що узурпація супер-еґо мегаломаніакальним еґо або викривлення «елементарних фактів життя» («базових фактів життя», Money-Kyrle 1968; 1971) є характерними особливо для тих особистостей, які він уже описав тридцятьма роками раніше як «межові психотичні».
Такі психотичні організації викликають систематичні викривлення внутрішнього світу і уявлення про реальність. Вони розповсюджують «фальшиві новини», скріплені перверзивними аргументами (Weiss 2010) й ізольовані від реальності та внутрішніх протиріч, — цей механізм дослідив, зокрема, Джон Стайнер (John Steiner 1993), слідуючи Мані-Кьорлу.
Заключні зауваження
Як можна подолати такий стан речей? Чи є якась надія на реституцію і репарацію? Розглядаючи музику, написану під час війни, Френсіс Ґрієр (Grear 2023) показав, що ця музика, крім одного лише «болеро» пропаганди, охоплює розмаїття інших мелодій, зокрема мелодії суму, самотності і відчаю, але також — надію на творчість і репарацію.
На початку 1946 року Мані-Кьорл вирушив до Німеччини, щоби з’ясувати, які люди можуть бути придатними будувати нову, демократичну країну, за дорученням Контрольної комісії союзників, Відділу дослідження німецького персоналу, який консультував професор Генрі Дікс.[3] Розрізнення ним авторитарних, гуманістичних і фашистських особистостей на основі якості панівних тривог, структури супер-еґо і різних версій Едіпового комплексу у людей, яких він інтерв’ював, є ключовою віхою у дослідженні схильності до війни і чутливості до пропаганди.
Мані-Кьорл проходив аналіз у Фройда одразу після того, як той завершив свою працю «Психологія мас і аналіз еґо» (Freud 1921c) і сформулював нову структурну теорію в «Я і Воно» (Freud 1923b). Він не тільки вказав на регресивну тягу групових процесів, але й також побачив дуже рано роль мас-медіа, їхнє охоплення і безапеляційну претензію на реальність, — феномен, з яким ми стикаємося сьогодні в конструкції віртуальних світів, які генерують свою власну логіку і претензії на дійсність. Його аналіз, на який поки що майже не звертали уваги, далеко випередив свій час і є справедливим і сьогодні, як ми можемо бачити у розв’язанні війни проти України.
На думку Роджера Мані-Кьорла, манія війни в кінцевому рахунку може добігти кінця лише через процес виснаження, коли більше вже неможливо заперечувати спустошення, страждання і наслідки кривавих убивств. Саме в цей момент доводиться зіткнутися з жалобою і провиною і за сприятливих соціальних умов можуть повільно виникати репаративні процеси.
У випадку повоєнної Німеччини він стверджував:
«(…) дуже багато німців перебували у депресивній фазі, за якою могли з’явитися або імпульс до конструктивної репарації, або, якщо він зазнає невдачі, нова парноїдна атака на об’єкти, які вони пошкодили. Тому багато чого залежить від того, чи можуть вони — і як скоро — відчути, що їм дозволено об’єднатися з іншими західними націями у захисті цих об’єктів». (Money-Kyrle 1951, p. 244)
Гадаю, було б важко точніше описати сьогоднішню ситуацію в Росії та Україні. Втім, мабуть, ми маємо додати, що гуманістичні, демократичні цінності, що дозволяють нам витримувати відмінність, давати собі раду з невизначеністю та провиною і розвивати почуття репарації, пробачення і вдячності, є загроженими і в сучасних неоліберальних західних суспільствах також.
Переклад З. Баблояна.
Наукова редакція І. Ю. Романова.
Бібліографія
Goodall, J. (1986), The Chimpanzees of Gombe. Patterns of Behaviour. Cambridge/Massachusetts: Harvard University Press.
Finkelstein, S. (2023), Monstrous Phantasies and Monstruous Gods: Claustro-Agoraphobia Anxiety in Hesiod and Klein In: Finkelstein, S., Weiss, H. (eds.) (2023): The Claustro-Agoraphobic Dilemma in Psychoanalysis. Fear of Madness. London, New York: Routledge, 126-140.
Finkelstein, S., Weiss, H. (eds.) (2023), The Claustro-Agoraphobic Dilemma in Psychoanalysis. Fear of Madness. London, New York: Routledge.
Freud, S. (1921c), Group-psychology and the analysis of the ego. S.E. 69-143.
Freud, S. (1923b), The ego and the id. S.E., vol. 19, 12-59.
Grier, F. (2023), Illusion, Musicality and Evanescence. Int. J. Psycho-Anal. 104.
Klein, M. (1937), Love, guilt and reparation. In: The Collected Writings by Melanie Klein, vol. 1. London, Hogarth: 306-343.
Klein, M. (1958), On the development of psychic functioning. In: The Collected Writings by Melanie Klein, vol. 3, 236-246.
Meltzer, D. (1992), The Claustrum. An Investigation of Claustrophobic Phenomena. Strath Tay, Perthshire: Clunie Press.
Money-Kyrle, R. (1933), A Psycho-analytic Study of the Voices of Joan d’Arc. In: Meltzer, D., O’Shaughnessy, E. (eds.), The Collected Papers of Roger Money-Kyrle. Strath Tay, Perthshire: Clunie Press 1978, 109-130.
Money-Kyrle, R. (1934), A psychological analysis of the causes of war. In: Meltzer, D., O’Shaughnessy, E. (eds.), The Collected Papers of Roger Money-Kyrle. Strath Tay, Perthshire: Clunie Press 1978, 131-137.
Money-Kyrle, R. (1941), The Psychology of Propaganda. Collected Papers, 160-175.
Money-Kyrle, R. (1951), Some aspects of state and character in Germany. Collected Papers, 229-244.
Money-Kyrle, R. (1948), Social conflict and challenge to psychology. Collected Papers, 198-209.
Money-Kyrle, R. (1965), Megalomania. Collected Papers, 376-388
Watts, D. P. (2012), Long-term research on chimpanzees in Kitsale National Park, Uganda. In: Kappeler, P. M., Watts, D. P. (eds.), Long-Term Field Studies of Primates. Heidelberg: Springer, 313-338.
[1] Манфред фон Ріхтгофен — найкращий німецький льотчик-ас Першої світової війни, командир 11-ї винищувальної ескадрильї (Jagdstaffel 11). — Прим. перекл.
[2] Артур Єнкен, австралієць за походженням, працював британським дипломатом в різних країнах (Вашингтон 1920-1922, Берлін 1928-1932, Каїр 1933-1936, Рим 1937-1939). Під час служби в британському посольстві в Іспанії (1940-1944) його підвищили до першого секретаря і він регулярно діяв як повірений у справах. Він загинув в авіакатастрофі неподалік Барселони в травні 1944 р.
[3] Генрі Дікс був військовим психіатром. У 1928 році він почав працювати у Тавістокській клініці і з 1934 по 1946 рік був там заступником головного лікаря. Він також брав участь у медичному догляді за Рудольфом Гессом і оцінці його стану і був радником Контрольної комісії з денацифікації Німеччини.