Психіка на лінії вогню[i]
Лорд Джон Олдердайс
Церемонія відкриття 53-го Конгресу Міжнародної психоаналітичної асоціації
Картахена (Колумбія), липень 2023
Більшість психоаналітиків працюють поодинці з кожним пацієнтом окремо. Втім, багато з них також стурбовані тим, як світ впадає у хаос, і хочуть сприяти зціленню глобальної спільноти так само, як і окремих пацієнтів. У своїй програмній промові на відкритті 53 Конгресу Міжнародної психоаналітичної асоціації 26 липня 2023 року в Картахені (Колумбія) я скористався можливістю звернутися до глобальної психоаналітичної спільноти, особисто та он-лайн, заохочуючи її робити свій внесок в якості професійної громади, але розуміючи, що неможливо робити це успішно без співпраці з іншими професіями і спільнотами. Існують винятки, але для багатьох психоаналітиків спільна робота з іншими професіями не є їхнім звичайним modus vivendi, способом життя. Світ не витримає, якщо ми залишимося у своїх окремих академічних і професійних відсіках. Небезпеки і вимоги нашого часу надто нагальні та екзистенційні.
Звертаючись до теми нашого Конгресу — «Психіка на лінії вогню», — ми природно можемо в першу чергу подумати про ментальні й емоційні скрути, що впливають на благополуччя, ефективність і здатність колег із турботливих професій (caring professions) мислити чітко, працюючи задля зцілення у спільнотах, уражених насильницьким конфліктом. Ми також будемо розмірковувати про їхніх клієнтів, які живуть посеред конфлікту.
Багато з вас жили і працювали у місцях, де кровопролиття було буденним, через злочини банд або в результаті тероризму і політично вмотивованого насильства. Зовнішні спостерігачі, особливо ті, що походять із мирних, демократичних суспільств, можуть вважати, що майже кожен в таких суспільствах мусить або вдаватися до насильства, або жити у постійному страху. Хоча епізодичні насильницькі інциденти можуть викликати тривожний душевний стан, дивовижно, наскільки резилентними можуть бути люди, змушені виживати в регулярних епізодах або постійному насильстві. Є історія про жінку в Белфасті в часи Заворушень,[1] яка, почувши дуже гучний вибух, запитала подругу, що це таке. І у відповідь на те, що це, імовірно, бомба, сказала: «О, я рада, що це не грім. Ненавиджу грім». Такого типу чорний гумор є розповсюдженим у місцях, що переживають хронічні громадські зіткнення. Гумор може допомагати нам витримати інакше нестерпні ситуації. Жартівливий парадокс щодо невротичної тривоги через грім, який не заподіює жодної фізичної шкоди, і разом із тим недоречної байдужості до реальних ризиків бомбової атаки є одним із психологічних відгуків, до яких ми вдаємося, живучи при постійній загрозі травми або вбивства. Раціональним відгуком на життя у насильницькій спільноті зі справжнім ризиком для себе і своєї родини може бути від’їзд кудись, де перебувати більш безпечно. Цей варіант може бути недоступним з соціальних або економічних причин, але може бути також неприйнятним втекти і залишити свій дім перед загрозою несправедливих нападів. Якщо ми не можемо або не будемо втікати від насильства, як нам дати собі раду психологічно? Як поводить себе наша психіка, коли перебуває на лінії вогню?
Деякі люди вживають алкоголь, тютюн, рекреаційні наркотики або анксіолітики для зняття напруження, втім, дослідження показали, що зростання використання заспокійливих є більшим в областях, оточених насильством, ніж у тих, де власне відбуваються безладдя. Страх перед тим, що може статися, є більшим серед тих у межовій зоні, хто ще цього не пережив. Вони бояться того, що може статися. Коли спільноту регулярно атакують, люди зазвичай вживають заходи для захисту себе, атакують у відповідь і будують сильні взаємини підтримки. Колективні дії і соціальна підтримка сприяють резилентності. Якщо сили охорони не дають достатньої гарантії безпеки, спільноти можуть створювати спільну оборону, організовуючи дозорні групи, які патрулюють вулиці у своїх зонах. Зустрічі задля планування того, як оборонити себе і відкинути нападників, так само, як реальні дії, на кшталт зведення барикад, можуть пом’якшувати інакше непереборну тривогу.
Ця оборонна діяльність часто супроводжується такою формою мислення, яку ми можемо назвати парноїдною, хоча колеги-психіатри в Північній Ірландії часто жартували «Твоя параноїдність не означає, що за тобою не полюють!». Ми ідентифікуємося з людьми навколо нас і стаємо дуже підозрілими і недовірливими до будь-кого з-поза нашого кола друзів, родини і надійних сусідів. Надто небезпечно виходити з припущення, що кожен є доброзичливим, поки не доведено протилежне. Постава настороженості є кращою формою захисту.
Втім, ми також ідентифікуємося з нападниками. Психоаналітики називають це «ідентифікацією з агресором», і це приклад того, що Рене Жірар називав мімезисами. На рівні великої групи, коли Ізраїль та Іран агресивно зосереджуються одне на одному, вони діють міметично. Розробку Ізраїлем неоголошеної ядерної зброї наслідує Іран. У подальшій взаємодії в Ізраїлі також починають домінувати націоналісти-екстремісти і лідери релігійних фундаменталістів, які люто реагують проти тих, з ким вони розходяться або не погоджуються. Відбувається розпад здатності спільноти думати і діяти мисляче, витримуючи відмінність у рамках ліберальної демократії. Це приклад шкоди психіці на лінії вогню групового рівня, і ми бачимо його сьогодні у багатьох місцях.
Хоча психоаналітики схильні зосереджуватися на тому, як люди поодинці відповідають на досвід насильства, цього тижня, зібравшись як глобальна родина мислячих і практикуючих психоаналітиків, ми маємо поміркувати про те, що відбувається у нашому ширшому світі. Природа війни залишається такою само, як завжди. Війна це, зокрема, одна група людей, яка намагається за допомогою фізичної сили нав’язати свою волю іншій групі, яка силовим чином опирається. Протягом цієї взаємодії, яка певний час триває, багато людей гинуть. Ніщо з цього не є новим. Втім, хоча природа війни не змінилася з античних часів, характер війни змінився радикально, і тепер існують доволі безпрецедентні загрози виживанню нашого виду.
В результаті Першої світової війни Зіґмунд Фройд мусив модифікувати свої теорії. Зіткнувшись із жахливими масовими вбивствами в Європі, так само, як зі свідоцтвами з психоаналітичної кушетки, він усвідомив, що мусить вийти за межі принципу задоволення і більше взяти до уваги агресію. У наші часи загрози виживанню людства є ще більшими. Незважаючи на те, яким страшним було руйнування у двох світових війнах і скільки людей загинуло, можна було вважати, що світ відновиться і наш рід виживе, хоча багато людей, родин і спільнот — ні. Ця впевненість завершилася у серпні 1945 року з підривом атомної зброї над Хіросімою і Нагасакі. Ударні хвилі, що віддалися по всьому світу від бомб, що були названі «Товстун» і «Малюк», були більш ніж фізичними. До того нас могли врятувати обмеження наших власних деструктивних сил. Тепер ядерна зброя може спричинити руйнування у незбагненному масштабі та зробити світ непридатним для існування людей і ще багато якого життя.
Гадаю, тоді також особливо була уражена психоаналітична спільнота, коли через викриття Голокосту відкрилися потенційні глибини негуманності людини до людини, бо дуже багато з її членів були євреями. Мені здається, що існувала зрозуміла схильність відвертатися від жахів ширшого світу і зосереджуватися більш цілковито на клініці, ніж на суспільстві. Навіть у 1930-х Фройду було важко спілкуватися з Айнштайном щодо питання війни, але як на мене, світ немало втратив, коли психоаналітичний об’єктив не фокусувався на наших найбільших екзістенційних загрозах.
Тим часом, хоча війни не припинилися, дві супердержави, що залишилися, США та СРСР, намагалися опосередковано зменшити небезпеку ескалації до ядерної війни. Участь США у Корейській війні принесла смерть майже 40.000 солдат і закінчилася перемир’ям, радше ніж цілковитою перемогою. Америка заявила, що стримала комуністичну експансію, але цього не можна було сказати про В’єтнамську війну. В 1954 році, після того, як лівий революційний рух вигнав Францію з країни, США взялася за фінансову і військову підтримку держави Південний В’єтнам, і за наступні двадцять років близько 60.000 військовослужбовців загинуло, величезна кількість отримала поранення, і ще більше втрат було серед в’єтнамців. В геополітичному сенсі значимість цього полягала в тому, що США програли війну, в яку влили колосальні ресурси, але цікавим був психологічний наслідок. Через багато років, під час війни в Афганістані, один із найвищих посадовців ЦРУ повідав мені, чому не були засвоєні уроки В’єтнаму. Він сказав: «Поразка у В’єтнамі була настільки важким ударом по нарцисизму, що ніхто не хотів над ним розмірковувати. Всі хотіли просто залишити його позаду».
Крах радянської системи зміцнив самовпевненість Америки, і через заснування Європейського Союзу, зростання глобалізації торгівлі і утворення установ міжнародного права багато хто повірив, що настає новий золотий вік. Однак існували неочевидні менш підбадьорливі знаки, і деякі психоаналітично орієнтовані мислителі спостерігали базову тенденцію зростання насильства і нестабільності. 11 вересня 2001 року стало оглушливим сигналом тривоги.
Хоча вихід США з Афганістану через двадцять років 30 серпня 2021 року, можливо, був не настільки приголомшливим, як 9/11, він може увійти в історію як настільки ж значущий. У 2001 році США люто відреагували на смертоносну атаку на свою територію, подібно відповіді на японський напад на Перл-Гарбор в 1941 році, що призвів до прямої участі США в Другій світовій війні. Напад на Афганістан був, імовірно, неминучим через те, що там дислокувалася Аль-Каїда, але коли найпотужніша військова машина в історії була скерована на цю невелику гірську країну, виникли більші, ніж очікувалося, проблеми з часом, ціною і відсутністю успіху операції під орудою США. Через двадцять років, витративши на війну 2,5 мільярдів доларів, задіявши майже мільйон військових, — з яких більше 20.000 було тяжко поранено і 2.350 вбито, — Сполучені Штати не тільки відвели війська без перемоги, але Талібан, чия гостинність до Осами бін Ладена і Аль-Каїди стала причиною інтервенції на чолі з Америкою, повернувся як уряд Афганістану і ті, хто співпрацював із Західним Альянсом, мусили втікати з країни — або боятися за своє життя. Це була разюча демонстрація обмежень навіть найпотужнішої і найсучаснішої військової сили у світі. Поразка в Афганістані показала, що за достатньої пристрасті, географічної переваги і мотивації відносно скромно озброєне військове угрупування протистояло силам США і відкинуло їх незважаючи на їхній грандіозний арсенал і ліберально-демократичний політичний фундамент. Іронічно, що обидва конфлікти тривали рівно двадцять років, — з 1955 по 1975 рік у В’єтнамі і з 2001 по 2021 рік в Афганістані.
Невдала інтервенція в Афганістан і війни в Іраку, Лівії та Сирії продемонстрували обмеження військової сили: вона змогла вчинити плюндрування, але не змогла принести мир чи побудувати демократію.
24 лютого 2022 року світ став свідком початку ще одного історично значущого конфлікту, — вторгнення Росії в Україну. Кінцевий результат залишається неясним, але незважаючи на військову, економічну і чисельну перевагу Росії українці продемонстрували значний опір. Як нам пояснити, чому великі держави зі все більш досконалою і смертельною зброєю — в тому числі ядерною і гіперзвуковою зброєю і психо-соціальними операціями у кіберпросторі — більше не виграють війни? Ми довго вірили, що раціональні судження, здорова економіка і ліберально-демократичний устрій це найкращі способи конструктивного спрямування людської енергії і пристрастей, так чому ж слабші суб’єкти у збройних конфліктах знову і знову виявляються резилентними й ефективними, а перемога вислизає від могутніх? Люди відвертаються від раціональності та ліберальної демократії, які вважалися найкращим способом життя людських спільнот. Не тільки наша індивідуальна психіка намагається впоратися з емоціональними скрутами життя на лінії вогню. Так само, як класичні ліберали початку двадцятого століття мусили радикально переглянути своє розуміння суспільства, Фройд, що називав себе класичним лібералом, мусив модифікувати свої психоаналітичні теорії. Століттям по тому нам, можливо, потрібно розглянути небажані виклики деяким нашим ключовим припущенням у психоаналізі.
Суспільство залучає низку дисциплін, намагаючись зрозуміти збройний конфлікт. Антропологи аналізують суспільні елементи, що впливають на його виникнення і перебіг. Психологи, в тому числі психоаналітики, вивчають його з точку зору індивіда і малої групи. Зміни у технології війни є центром уваги для інженерів і науковців, від вибухівок до супутників і кіберпростору. Юристи, політологи, теологи, митці, музиканти і математики, всі вони бачать характер війни кожне через свою особливу призму і всі вбачають необхідним вивчати предмет «війна», тому що вона є настільки фундаментальним елементом людських стосунків. Розділення на різні дисципліни було нашим традиційним способом намагатися розібратися зі складністю всесвіту і нашого його сприйняття, але останніми десятиліттями відбуваються зусилля вийти за рамки таких предметних кордонів і зрозуміти складність і взаємодію різних рівнів фактів і розуміння. Це стало необхідним, тому що деяка узвичаєна мудрість, що раніше керувала нашою інтерпретацією реальності, виявилася недостатньою, — від фундаментальної фізики до економіки і навіть психоаналізу.
В насильницьких політичних конфліктах задіяно більше однієї людини або малої групи. Задіяні багато тисяч, іноді — мільйони людей. Роздумуючи про «психіку на лінії вогню», ми мусимо спитати себе, чи аналізуємо ми кожну окрему психіку, що діє на лінії вогню, а чи деякі ефекти впливають на багато різних психік в один і той самий час. Ми не можемо розібратися з мурмурацією шпаків, аналізуючи поведінку кожного окремого птаха або намагаючись визначити ватажка — там, де його нема. Такі міркування вимагають системного і навіть базованого на «науці про складність» підходу, щоби зрозуміти, що відбувається з нашим світом.
Донедавна політична теорія бачила дії людей через призму інструментальної, утилітарної раціональності, вважаючи, що люди судять про все шляхом аналізу витрат і вигод, зважуючи соціо-економічні і владні інтереси на кону. Це залишається домінуючою парадигмою багатьох військових, політичних і економічних експертів. Я вчився психоаналізу, тому що знайшов цю раціоналістичну точку зору непереконливою. Вона не пояснювала насильницький політичний конфлікт у моїй власній країни. При тому я бачив, що психоаналіз бере до уваги людей, що діють проти своїх найкращих соціо-політичних інтересів. Досліджуючи це у власній спільноті і за її межами, я з’ясував для себе наступне: учасники ситуацій історичного конфлікту, не піддаючись на пропозицію соціо-економічних вигод, часто опиралися компромісу ще сильніше, коли їм пропонували матеріальні вигоди, але були відкриті до символічно значущих пропозицій. Революціонери і повстанці часто жертвують всім заради свого діла, нерідко віддані більше своїм товаришам, ніж навіть своїм родинами, і постійно перемагають наперекір найнесприятливішим обставинам. Це особливо справедливо, коли вони воюють проти професійних армій, які покладаються на матеріальні заохочення платні і підвищення у званні. Що відбувається в психіці тих, хто згоден поставити себе на лінію вогню заради свого діла? Переживаючи екзистенційну загрозу, вони з раціональних суб’єктів стають «відданими суб’єктами», якими рухає віра або вірність захисту або просуванню «сакральних цінностей», що не є предметом компромісу, чи то релігійних, чи секулярних. Кожен, хто пробує зважити соціо-економічні цінності віри в Бога, відданості країні або вірності політичному ділу, зайде в глухий кут, бо про них неможливо судити за соціо-економічними метриками. Люди жертвують, тому що вірять, що це «правильно», а не через перевагу вигоди над витратою.
Поєднання знань з галузей антропології, психології, нейропсихології, генетики і біології отримало назву «культуральна нейронаука», і може бути, саме виходячи за рамки моно-дисциплінарних досліджень, ми зуміємо краще зрозуміти, як діє психіка, коли вона розташована «на лінії вогню».
Існує як мінімум два взаємопов’язаних чинники серед нераціональних елементів людського функціонування.
Розуміння біологічного субстрату може допомогти прояснити, чому моделі раціонального суб’єкту недооцінюють вплив «правильного і неправильного» в поведінці, а виникаюча психологія великих груп може розтлумачити, що штовхає людей включатися в дії, як можуть бути не в їхніх особистих інтересах.
Фройд почав з того, що намагався зрозуміти проблеми своїх пацієнтів з біологічної точки зору, але наука тоді ще не була достатньо розвинутою, тож він змістив фокус уваги на психологічне, завжди з застереженням, що в кінцевому рахунку наше біологічне розуміння буде кращим. Чи достатньо ми просунулися в розумінні біологічного субстрату функції мозку, щоби осягнути, чому аналіз витрат і вигод треба супроводжувати врахуванням того, як «правильне і неправильне» впливають на динаміку конфлікту?
Нещодавні дослідження показали, як у глибокій тривозі екзистенційної загрози мозок обирає іншу форму функціонування, коли прийняття рішень на основі твердих принципів приходить на зміну зважуванню витрат і вигод способу дії. Тепер ми вміємо перевіряти рівні мозкових нейротрансміттерів, спостерігати і вимірювати електричну активність різних частин мозку у відповідь на різноманітні стимули, візуалізовувати функціонування мозку в реальному часі, використовуючи функціональну магнітно-резонансну томографію (фМРТ), секвенувати геноми і бачити, як вони функціонують. Ці здатності починають дозволяти нам більше розуміти те, як на наші думки, почуття і поведінку впливають — і як їх обмежують — наші генетичні схильності і функціонування фізичних мозку та тіла. Вони сприяють нашому подальшому розумінню питання тіла/душі і показують, наскільки ми залежимо від свого біологічного субстрату. Гени не визначають політичні переконання, але коли ми стоїмо перед вибором зосередитися на індивідуальному або соціальному середовищі, наш вибір буде опосередкованим і культурно, і біологічно. Наш режим мислення про інших і наші реакції на них є менш довільними і сконструйованими нами самими, ніж нам хотілося б вважати, хоча, звісно, досвід і оточення також впливають на зміст наших ідей.
Хоча наші гени можуть бути тим «даним», що досвіди не змінюють, епігенетичні дослідження показують, що досвіди можуть впливати на експресію генів. Негативні досвіди можуть призвести до ефектів, що можуть тривати все життя і можливо навіть передаватися наступному поколінню. Це може бути одною з причин, чому сьогоднішнє насильство буде і далі спричиняти проблеми ще довгий час після того, як насильницькі дії припиняться.
Дослідження з використанням фМРТ-сканування показують: коли люди походять зі спільнот, що перебувають під екзистенційною загрозою, вони мислять і реагують інакше, опосередковано через ті частини мозку, що оперують іншою граматикою і синтаксисом мислення, ніж ті, хто живе у стабільних мирних контекстах. ФМРТ-обстеження людей, що беруть участь у насильницькому міжгруповому конфлікті, дозволяє нам спостерігати низку феноменів, де психологічна функція і мозкова функція діють сукупно одна з одною в реальному часі. Дорсолатеральна префронтальна кора, нижня лобова звивина і тім’яна кора були пов’язані з підрахунком витрат і наслідків — функція раціонального суб’єкта, — натомість посилена активність у лівому скронево-тім’яному вузлі і вентролатеральній префронтальній корі була асоційована зі зверненням до семантичного правила — тобто дією за правилами правильного і неправильного, а не аналізом витрат і вигод. Розглядаємо ми проблеми, зважуючи витрати і вигоду чи використовуючи правила правильного і неправильного, це питання не тільки психології — діють різні частини мозку.
Солдати держави часто бачать свою професійну роль як роботу, на яку, подібно іншим роботам, їх найняли і за яку винагороджують — витрати, пом’якшені вигодами. Ті ж, хто добровільно включився в тероризм і насильницькі міжгрупові конфлікти, скоріше за все, мотивовані моральною вірністю абстрактним ідеалам, таким як Бог або нація. Ці «сакральні» цінності не обов’язково є релігійними, але це цінності, що перевищують індивідуальні вигоди і переважно нечутливі до матеріальних компромісів. Такі індивіди і групи поводять себе радше як «віддані суб’єкти», ніж як «раціональні суб’єкти». ФМРТ-дослідження, які ми вже згадували, показали: коли ці люди свідчать про свою готовність битися і померти за сакральні і не-сакральні цінності і реагують на рейтинги тих самих цінностей у своїх товаришів, ми можемо бачити знижену активність у тих областях мозку, які в інших дослідженнях були задіяні в підрахунку витрат і наслідків. Ці люди приймають рішення, використовуючи ті частини мозку, де прийняття рішень не засновано на підрахунку витрат і наслідків, і в результаті вони більше ладні померти за своє діло. Вони також сприймають свою духовну міць важливішою за такі фізичні ресурси, як кількість людей і досконала зброя. Це засвідчено вимірюванням числа втрат, що вони витримали, і наскільки довго вони готові залишатися на лінії фронту. Ця духовна міць опосередкована груповими узами, де довіра між членами групи максимізована, що, схоже, підтверджує, що культурні звичаї, ядерні цінності і нематеріальні питання є принциповими для розуміння мислення людей на лінії вогню.
Вивчення впливу конфлікту на мислення індивідів виявляє нібито еволюційне протиріччя. Коли люди використовують процеси прийняття рішень, засновані на правилах «правильного і неправильного», а не зважують свої витрати і вигоди, їхнє рішення може суперечити їхньому індивідуальному благополуччю. Збройний конфлікт часто більш успішно ведуть віддані лідери і послідовники, готові жертвувати і вмирати, ніж ті, хто воліє визначати, чи не найкраще для них особисто ще пожити і битися колись у майбутньому. В одному з прикладів цього феномену мій колега Домінік Джонсон показав, що перший президент Сполучених Штатів, Джордж Вашингтон, імовірно, не здобув би незалежності від Британії, якби зважив всі очевидні реалії відповідних військових ресурсів і сили своїх прибічників і противників. Вашингтон не дозволив військовим невдачам і очевидно поганим перспективам похитнути його рішимість і не тільки виграв американську Війну за незалежність, але й в результаті змінив світову історію. Очікування просвітництва, як правило, зосереджувалися не тільки на раціональності, але також і на добробуті і автономії індивіда, однак виживання і еволюція групи цілком може вимагати відданості за межами раціонального, в тому числі — принесення в жертву самого себе.
Психоаналіз довго був зосередженим на розладах індивідуальної думки, почуття і поведінки, і менше — на складних відносинах між нашим фізичним субстратом і нашим психологічним функціонуванням. До того ж люди діють не суто самостійно, але у відносинах як зі своїм близьким оточенням, так і з суспільною культурою. Складна задача мати справу з великою кількістю людей із розладами, уражених своїми досвідами у Другій світовій війні, заохочувала психоаналітиків експериментувати з терапією у групах. Це виявило наступне: коли група індивідів розвиває ідентичність в якості групи, формується нова сутність, яка функціонує не такими способами, які спостерігаються при вивченні індивідів. Родини і малі терапевтичні групи стали звичайними режимами лікування, що призвело до нових розумінь теорії систем у роботі з людьми — приклад того, як Друга світова війна вплинула на психоаналітичну теорію і практику.
Виникли три нові уявлення.
В ситуаціях загрози — «лінії вогню» — люди «зливаються» з іншими, створюючи потужні прив’язаності, що дозволяють їм приносити жертви одне заради одного і їхньої ширшої спільноти. Ці узи виходять за рамки того, що люди почувають навіть щодо своїх родин походження, і можуть бути дуже тривалими (наприклад, у ветеранів зі спільними досвідами війни). В історії цей феномен «злиття», що виростає з досвідів екзистенційної загрози, використовувався для створення потужних групових уз через обов’язкові ініціаційні обряди для молодих чоловіків. Ці обряди часто є болісними і руйнівними і не мають особливого сенсу на індивідуальному рівні, але те, як вони продукують потужні групові узи, прояснює їхню еволюційну цінність.
Вивчення «складних адаптивних систем» відкрило нові можливості розуміння того, чим великі групи людей відрізняються у своєму функціонуванні від сукупностей індивідів. Це має особливу значимість, коли ми маємо справу з конфліктом, наприклад у тому, як держави борються з тероризмом. Коли терористичний акт сприймається просто як «злочин», держава застосовує свій звичайний процес поліційного підтримання порядку та відправлення правосуддя. Це рідко зупиняє кампанії, якщо терористи готові приносити персональні жертви заради великої групи. Тут ми маємо справу не з індивідуальною проблемою, але з розладом «великої групи», якої індивід є маленькою часткою. Звичайна система кримінального правосуддя в цілому мало що може з цим удіяти, оскільки заснована задля застосування закону і його санкцій до індивідів. Розуміння тероризму як проблеми великої групи порушує багато політичних, юридичних і моральних питань, але так часто буває, коли прогрес означає зсув від старої парадигми, згідно якої були створені соціальні кордони.
І по-третє, психологія перейшла від розгляду індивідів із розладами до «нормальних» індивідів, до вивчення малих груп і родин, а останнім часом — великих груп у сотні тисяч або мільйони людей, які ніколи не зустрічалися і не знайомі одне з одним, але тим не менш діють як групи. Уболівальники великих футбольних команд можуть бути розсіяні по всьому світу, але переживають спільні пристрасті, коли дивляться матч, і якщо вони таки зустрічаються, то відчувають себе ріднею. Так само, як фундаментальні «частинки», а тоді атоми і молекули, і зрештою клітини та багатоклітинні організми мають схожі риси, але також відрізняються своїми властивостями, коли утворюють структури різної складності, психології індивідів, родин, малих груп і великих груп є і схожими, і відмінними. При вивченні великих груп виникли нові розуміння. Може бути корисним приклад з моєї роботи у Ірландському мирному процесі.
Після століть повторюваного насильства в Ірландії ми відійшли від моделей раціонального суб’єкта, зосереджених на законі і політичних структурах, і зайнялися аналізом трьох взаємопов’язаних порушених історичних відносин між людськими спільнотами — протестантів-юніоністів і католиків-націоналістів у Північній Ірландії; народу Ірландії, Північної і Південної; і народів Британії та Ірландії. Ми розглядали ці три сукупності відносин у трьох зіставлених напрямках перемовин і результатом були три взаємопов’язані сукупності інституцій. Цінність цього аналізу кількох сукупностей суспільних відносин підтвердилася не тільки успіхом у припиненні насильства завдяки Белфастській/Страсноп’ятничній угоді, чию 25-ту річницю відзначали у Белфасті в квітні цього року, але також пізніше, коли нехтування ними сприяло подальшим проблемам не тільки в Північній Ірландії, але й між Сполученим Королівством та Ірландією після Брекзиту. Ці британо-ірландські проблеми виникли через вимоги двох інших «зовнішніх» сукупностей відносин, — з Європейським Союзом і США. Вони були розв’язані лише коли британський прем’єр-міністр Ріші Сунак і президент ЄС Урсула фон дер Лайен відмовилися від аргументів транзакційної регуляції, які призвели до протистояння, і повернулися до розвитку позитивних робочих відносин одне з одним. Це приклад того, як розвиток теорії, базованої на складності відносин спільнот, а не на лінійності політичної теорії раціональних транзакцій, може дати позитивний результат у раніше нерозв’язному конфлікті.
Важливість психологічних аспектів війни і нерозв’язного конфлікту давно визнають військові і політичні стратеги. Анвар Садат, колишній президент Єгипту, в 1977 році сказав Кнесету, що психологічні питання складають 70% проблеми між Ізраїлем і арабами. У серпні 2021 року президент Джо Байден сказав: «Ми витратили більше трильйона доларів. Ми навчили і спорядили афганське військо чисельністю у 300.000 людей, неймовірно добре споряджене, — військо, більше за розміром, ніж армії багатьох наших союзників по НАТО. Ми дали їм кожне знаряддя, яке б могло їм знадобитися. Ми платили їм зарплатні, забезпечували утримання їхніх повітряних сил… Не могли ми їм забезпечити волю битися». Цю «волю битися» можливо зрозуміти, якщо ми визнаємо, що «воля битися» і готовність жертвувати відрізняються від психологічних рушіїв, які діють у відносно мирних стабільних суспільних контекстах, і їх слід вивчати на різних біо-психо-соціальних рівнях.
Я завершу свою промову, звернувшись до двох інших елементів психіки на лінії вогню.
Кілька років тому ми почали усвідомлювати, що молоді люди, які самі не пережили травми, нібито страждають від шкідливих наслідків травми, яку пережили їхні батьки або батьки батьків. Спочатку ми вважали, що пост-травматичні проблеми наступного покоління є результатом передачі через спільні згадування і переказування історій приниження або кривди. Однак здається, що деяка трансгенераційна передача травми може відбуватися у відсутності будь-якого явного психологічного зв’язку з суспільною травмою, і можливо, епігенетика показує, що зміни експресії генетичного кодування можуть виникати не тільки у травматичних ситуаціях, але й, можливо, передаються з покоління в покоління. Якщо це вдасться переконливо продемонструвати, це буде означати, що тяжка травма, якої завдають дітям у насильницьких конфліктах по всьому світу сьогодні, може зберігатися не тільки у психіці, але й у тілі і може бути довговічною.
І нарешті, ми створили цілковито нові цифрові виклики. Вплив соціальних медіа і їхнє маніпулювання нашим мисленням як індивідів та як спільнот є значно більшим, ніж визнає більшість людей. Це питання не лише підроблених новин або підривних повідомлень, які розсилають зловмисні діячі. Це підривні процеси, проваджені автоматизованими пристроями, наприклад, підсилення конфліктних повідомлень, що сприяють утворенню розколів у наших країнах так, щоби порушити згуртованість громади. Ми стикаємося з використанням штучного інтелекту задля автоматизації стрільби з артилерійської зброї і запуску ракет на швидкостях, що унеможливлюють людське мислення і втручання, з використанням відносно недорогих дронів і високоточної зброї, що знижують можливість перебування у безпечному просторі, — навіть у цьому приміщенні вас міг би атакувати міні-дрон, — і існують програми, які дозволяють комп’ютерам імітувати людське мислення так, що ви не бачите різниці.
І всіма цими способами ми тепер маємо змогу позитивно взаємодіяти одне з одним по всій земній кулі — і також знищити все життя на ній через безвідповідальність як у взаємодії з навколишнім середовищем, так і відкидаючи мирні шляхи незгоди одне з одним та вдаючись до ядерної, гіперзвукової і біологічної зброї. Бо вперше в історії наші рішення і дії як людських істот можуть визначити майбутнє нашого виду і багатьох інших також — або благо на якийсь час, або катастрофа назавжди. Розгляд цих питань потребує нових концептуальних моделей, які перетинають кордони наших різноманітних академічних і професійних відсіків. Ніхто з нас і жодна з наших дисциплін не знайде відповіді самостійно — навіть психоаналіз.
Переклад З. Баблояна.
Наукове редагування І. Ю. Романова.
[1] The Troubles (Na Trioblóidí) — конфлікт у Північній Ірландії на етнічно-політично-релігійному ґрунті, що поширювався також на Республіку Ірландію і Великобританію, гостра фаза якого тривала з кінця 1960-х до 1998 року. — Прим. перекл.
[i] Alderdice, J. Mind in the Line of Fire. 53rd Congress of the International Psychoanalytical Association on 26th July 2023 in Cartagena, Colombia. https://lordalderdice.com/2023/08/06/mind-under-fire/